«Я прокинувся о 8-ій ранку, і мама мені каже: «У нас війна». Найперше, що подумав: «Робитиму те, що зможу», – ділиться думками студент 4 курсу медичного факультету Богдан Авдєєв. – Я досить спокійно сприйняв цю звістку, бо чомусь вже був морально готовий до цього».
У перші дні широкомасштабного вторгнення росії в Україну Богдан ходив у Архикатедральний собор УГКЦ, де збирали гуманітарну допомогу.
– Просто прийшов і запитав, що потрібно робити. Мені відповіли: «Йди клей коробки». От я пішов і клеїв коробки. Потім складав «гуманітарку», а згодом керівниця Центру виховної роботи та культурного розвитку ТНМУ Марта Ігорівна Руденко написала про плетення маскувальних сіток у нашому університеті та закликала долучатися. Cпочатку ми збиралися плести сітки в адміністративному корпусі нашого університету, але згодом перейшли у приміщення Тернопільського драмтеатру, де для цього зручніші умови. Загалом сплели понад 20 сіток. Це насправді дуже потрібна річ, сіток потрібно багато. Тепер ще долучився до сортування ліків. Допомагаю, чим можу.
– Богдане, що розповіли б про себе людині, яка бачить вас уперше?
– Я не є настільки надокучливим, щоб мучити нудними фактами про себе першу людину, яка мене побачить (сміється). Якщо ж серйозно, то просто скажу: «Приємно познайомитися! Мене звати Богдан». Немає якогось правильного шляху описати себе. Я – це я.
– Тоді давайте так: як вважаєте, які ваші риси приваблюють інших?
– Це питання, на яке знають відповідь усі, крім мене, бо вони мене бачать не так, як я себе. Але з того, що мені казали, та й сам помічаю іноді, людям подобається, коли я просто багато говорю. Не знаю, як це працює, але так є. А ще, мабуть, приваблює мій критичний розум і зрідка почуття гумору, хоча воно в мене достатньо специфічне.
– Чи хотіли б щось у собі «підправити»?
– Ні. Тому що це буде призводити до парадоксу вбитого дідуся: якщо повернутися в минуле та вбити свого дідуся, то ти, як наслідок, не народишся й не зможеш вбити свого дідуся. У «підправленні» себе подібна історія: якщо я виправлю щось у собі, то це вже буду не я. Навіщо щось виправляти?
Та все ж є одна річ. Люди це називають лінь, але мені подобається казати прокрастинація. Звучить солідніше (сміється). Насправді це проблема чи не всіх людей. Доводиться якось боротися потихеньку.
– І вдається?
– Іноді вдається, влаштовуючи дедлайни або ж, навпаки, обіцяючи собі якийсь «пряник». Наприклад, якщо я до певної години закінчу роботу з цим документом, матиму умовну шоколадку. Це звучить просто, та насправді дуже дієво, як не парадоксально
– Коли збагнули, що медицина – це той напрямок, що вам потрібен найбільше?
– Якщо чесно, я й не впевнений, що саме це мені необхідно найбільше. Я, як і будь-яка інша людина, сумніваюся. Просто наразі мені це цікаво. Чому вступив до медичного вишу? Насправді це було спільне рішення: в мене і батьки лікарі, і мені подобається ця сфера. Тому вирішив – чому б і ні?
– Що вас найбільше вразило в ТНМУ?
– Мене рідко можна чимось здивувати. Хоча я видаюся дуже емоційною людиною – виражена міміка, багато жестикулюю, але насправді досить спокійний. Тому здивувати мене чимось складно. Я практично все сприймаю з максимальним реалізмом.
– Тобто вам не було важко навчатися?
– І так, і ні. Очевидно, що це була не школа. Доводилося насправді постійно вчитися, а не так, як у школі – від випадку до випадку. Кожна людина по-різному сприймає інформацію: мені достатньо кілька разів прочитати умовний текст й я його запам’ятаю, а комусь, можливо, треба більше часу, комусь – менше. Кожному своє.
– Швидко адаптувалися до студентського життя?
– Кілька тижнів мені було достатньо. Зрозуміло, що вже навіть від слів «перша сесія» було дуже страшно (усміхається), але, зрештою, думка, що «всі склали – й ти складеш» допомагає. Що було для мене найскладнішим? Ще так зі школи склалося, що в мене дещо шкутильгає база фактичних знань. Але я прихильник того, що треба мати загальну картину, а до конкретики можна й трошки пізніше підійти, тож це мені не заважає.
– Яка лікарська спеціальність вам особливо до душі? Чому?
– Мене цікавить психіатрія, люблю залазити іншим людям у голову (усміхається) і шукати відповіді на запитання, чому вони поводяться так, як вони поводяться. Психіатрія цікава передусім тим, що ти, як мінімум, працюєш з неординарними людьми. Взагалі ж – це мені просто подобається. Коли вперше звернув увагу саме на цей напрямок? Якось банально наткнувся на статтю в інтернеті, почав читати, зацікавився. Це було ще до того, як у нас почався курс психіатрії в університеті. Крім того, це робота з людьми, коли доводиться говорити з ними, а говорити я люблю.
– Студентське життя – багатогранне. В яких проєктах та ініціативах берете участь?
– Нині долучаюся до всього потрошки, хоча на першому курсі був не досить активним. Так, займався науковою діяльністю, до волонтерської роботи не дуже брався. Влітку 2020-ого, коли був карантин, перед третім курсом, я вирішив взяти участь в «You camp-4» від Фонду Пінчука. Наша команда розробила проєкт під назвою «Антибіотики – не цукерки», який би інформував українців про правильний прийом антибіотиків та антибіотикорезистентність як наслідок їх зловживання. Ми тоді вибороли, здається, друге місце.
Торішнього жовтня їздив на проєкт від «Еразмус+», що стосувався мобінгу, це було дуже цікаво. Раджу студентам подавати свої кандидатури, спробувати.
– Яка людина, на вашу думку, ніколи не зможе бути лікарем?
– Не вважаю, що лікарем може бути людина, яка занадто сильно співчуває іншим, тобто людина з якоюсь гіпертрофованою емпатією. Просто тому, що через це вона не зможе виконувати свою роботу. Але це суто моя позиція, що не претендує на істину в останній інстанції. Лікар насамперед повинен мати холодний розум і критичне мислення. Безумовно, емпатія повинна бути, але її потрібно достатньо, а не забагато.
– Ваш компас у житті – це…
– Якщо чесно, ніколи не розумів схожих запитань. Що маєте на увазі?
– Давайте так – ваші орієнтири, цінності, на які ви завжди опираєтеся?
– Насправді це дуже комплексне запитання. У житті я стараюся покладатися на критичне мислення, тобто максимально спокійно та виважено оцінювати ту чи іншу ситуацію, внаслідок чого робити чи не робити якісь дії. В мене немає якихось супервеликих компасів, не вважаю, що це є необхідним. Але, безумовно, є певні моральні засади. Переконаний у тому, що людина повинна робити все, для того, щоб і самій жити краще, і допомагати жити краще іншим людям. І не лише людям.
– Що для вас є місцем вашої сили?
– Донедавна в мене не було такого місця сили, але торік воно з’явилося. Це – Бакота на Хмельниччині – дуже красиве, просто неймовірне місце, куди обожнюю їздити.
– Якою бачите Україну й себе у ній років через 10-15?
– Не знаю, я не провидець (усміхається). Хотілося б дивитися оптимістично: війна в нас швидко закінчиться, країна поступово відбудується, вступить в Євросоюз, рівень життя значно зросте, будуть відкриті кордони. Це звучить непогано. Щодо себе, то я не хочу залишатися в Україні протягом усього свого життя. Хочу подорожувати, дізнаватися різні потрібні речі в різних країнах і різних культурах, потім привезти це в Україну та впроваджувати тут. У зв’язку з теперішніми подіями не дуже є можливість планувати майбутнє, але наразі хочу займатися психіатрією, бути пов’язаним з медициною та залишатися в Україні. Як буде насправді – побачимо через років 10-15.
Мар’яна ЮХНО-ЛУЧКА